(Співа-
ють «Ой на горі жито, сидить зайчик»).
Калитинський: — Гарно вискакав. (Юнак за
першими трьома рядками пісні переступав через коцю-
бу, а за трьома рядками приспіву пританцьовував, пе-
ребираючи ногами навхрест).
— Сідлай тепер коня. Запальним танцем ти здобув
право на їзду. (Хлопець сідає на коцюбу, мов на коня,
і їде до Калити):
— Діду, діду, Калиту кусати їду! Іду Калиту ку-
сати...
— А я буду сажею писати,
151
— Писнеш чи ні, а я на білому коні І Калита ме-
ні!— підстрибнувши, кусає Калиту і каже: — Смачна
Калита, вкусив так, аж сонцем душа засяяла!
Дівчина бере коцюбу і каже:
— Діду, діду, Калиту кусати їду!
— Звідки ти?
— З Калитви.
— Чого хочеш?
— Калити.
— А не боїшся чорноти?
— Не боюся.
— Тоді присядь.
Не подумавши, дівчина присідає, порушивши пра-
вила гри,— не витанцювала коня, не можна, щоб Кали-
та була вгорі, а гравець внизу, її помазують сажею.
Дівчата і хлопці знову співають, тільки вже про про-
со. Юнак танцює, але збивається з ритму, зачіпає то
рогачі, то коцюбу. Писар із сажею примовляє:
— Та він танцює, як ведмідь у решеті. Бачу, що до
танцю не гаразд, до свята не приготувався,— і позначає
його сажею.
— Іди в клуню та з околотом танцюй! (Це дівчата
кепкують).
— Прошу для мене «Чеберяйчика» заспівати,— про-
сить інший хлопець. (Дівчата співають про гречку).
Хлопець не обминув жодного із чотирьох кінців, не
зачепив ні коцюбу, ні рогача. Вогненний кінь уже в його
руках:
— Іду, їду Калиту кусати!
— Ти хто?
— Я Коцюбенко. А ти?
—— Я Калитенко. Ти звідки?
— Я з Черкас.
— Чого хочеш від нас?
— Калиту кусати.
— А як її звати?
— Сонячна, знати.
— Коли ніч від нас відійде?
— Лишень сонце зійде. ,
— Чи зумієш Калиту дістати?
— І вмію, і знаю, і конем білим доскакаю.
(Хлопці, дівчата з усіх боків жартують, на глузн
беруть, прагнуть розсмішити):
— То не кінь і не білий, а коцюба в сажі!
— То шкапа, на ноги підтята, безклуба і вислогуба!
Юнаки розповідають смішні історії, небилиці, анек-
доти, щоб розсмішити танцюриста. А продовжує той,
навпроти кого вклониться попередній танцюрист.
— Слухайте, дівчата, я вам розкажу, що колись зо
мною було. Було це тоді, як мого батька ще й на світі
не було, а ми з дідом вдвох на печі жили, на комині
хліб сіяли. Та було в нас п'ять курок дійних, сім півнів
їжджалих. От раз дід мені дав здоровенний гріш та й
каже: «Піди на ярмарок та купи там кобилу і сокиру».
Поїхав я на ярмарок, купив найбільшого оселедця та
в'язку бубликів... (Див. продовження у кн.: Воропай
Олекса. Звичаї нашого народу. Т. 1, с. 42 — 49).
Хлопці виконують жартівливу народну пісню «Пол-
тавський соцький»:
Коли б я був полтавський соцький,
Багато б дечого зробив,
Зробив би так, щоби жилося
Всім людям добре, напримір:
Поставив би я скрізь дерева
З медових пряників самих,
І ніжки з холодцю свинячі
Щоб з часником росли на них.
Замість лози росли б ковбаси,
А листя все було б млинці,
Земля була б з самої каші
Та з добрих свіжих потрохів.
Ставки б з сметаною стояли,
З лемішки з салом береги,
В ставках вареники стирчали:
Товсті, гарячі і пухкі...
Ну, годі! Треба б замовчати,
Щоб хто ще шиї не набив,
Коли б я був полтавський соцький,
Усе б дочиста це зробив.
Під останню пісню витанцьовує собі коня-коцюбу й
господар:
— Діду, діду, Калиту кусати їдуі
— А будеш нам слово казати?
Що у світі найсильніше?
Вода.
Що у світі найпрудкіше?
Світло (думка).
153
— Скільки в небі зір?
— Як у морі піску.
— Скільки у морі піску?
— Як на землі трави.
— Скільки на землі трави?
— Як проміння у сонця.
— А скільки проміння у сонця?
— Як в людини думок.
Калиту знімають зі сволока і ділять між учасника-
ми гри. Узявши Калити, молодь приказує: «Калита, Ка-
лита, солодка була, як ми її з'їли, до сонця полетіли».
Дівчатам порції роздаються, а хлопці платять грішми
дівкам на стрічки за те, що Калиту місили.
Дівчата виносять надвір у рушнику кашу, ставлять
ка стовпець, стають по черзі на тичку тину і заклика-
ють: «Доле, доле, іди до нас кашу їсти!».
Ворожіння
1. Дівчата бігають попід вікнами слухати, які слова
хто-небудь скаже. В хаті, де багато дітей, мати сварить-
ся з бешкетниками: «Сядь, Івасю!». (Дівчина сердито
відбігає від вікна, бо почути «сядь» означає, що вона
сидітиме у дівках ще рік).
Інша дівчина підбігла під вікно другої хати і почу-
ла, як господиня сказала до свого сина або чоловіка:
«Іди, Грицю, корові дай сіна!». (Дівчина зраділа, бо
сказане «іди» віщує весілля).
2. Щоб дізнатися, як буде зватися майбутній чоло-
вік, дівчина виходить на вулицю і питається першого
зустрічного чоловіка: «Дядьку, як вас звати?» — «Ми-
хайло». (Називає будь-яке ім'я). Так буде зватися її
чоловік.
3. Пізно ввечері, вже після вечорниць, дівчина наби-
рає в пелену насіння конопель, виходить за хату, сіє на
снігу і приказує: «Андрію, Андрію, конопельку сію,
спідницею волочу, заміж вийти хочу». Потім набирає
жменю снігу там, де сіяла, вносить до хати. Коли сніг
розтане, лічить насіння: якщо зернина має пару, то дів-
чина вийде незабаром заміж.
4. Цікавляться дівчата ще й тим, якої вдачі чи яко-
го фаху буде чоловік. Посипає на долівку трохи пше-
ниці, наливає в мисочку води і ставить люстерко. Коли
все готове, впускає півня і стежить, що він буде робити:
якщо нап'ється води — чоловік буде п'яницею, клюне
пшениці — господарем, гляне в люстерко — паничем і
ледарем.

Господиня запрошує всіх до святкової вечері,
під час якої першими до столу подають вареники з
капустою, бо ж піст. Всі пригощаються.
Ігри, танці, розваги
Верховоди запрошують всіх до гри «Просо». Вибира-
ють хазяїна, який стає збоку. Всі, взявшись за руки,
утворюють ряд. Хазяїн з палицею підходить до крайньої
дівчини у ряду і говорить:
— Дівко, дівко, наймись до мене просо жати!
— А яке воно?
— Отаке! (показує вище голови).
— Не дістану.
— А отаке? (показує нижче коліна),
— Не нагнуся.
— А заміж хочеш?
— Хоч зараз!
З цими словами вона кидає руки своєї сусідки і
біжить попід піднятими руками всього ряду до кінця,
хазяїн переслідує її ударами. З такими ж словами він
звертається до кожної за порядком. Потім інший стає
хазяїном.
Гра «Панас».
Обирають «Панаса». Зав'язують йому очі, виво-
дять на середину:
— Панасе, Панасе, на чому стоїш?
— На камені.
— Що продаєш?
— Квас.
— Лови курей, а не нас. (Кого спіймає, той стає
«Панасом»).
Юнаки та дівчата співають, танцюють. Потім дяку-
ють господарям за гостинність, прощаються і розхо-
дяться.
— Погуляли, повеселилися вдосталь. Час додому.
— Дякуємо вам, пані-матко, за Калиту, за смачну,
вечерю.
— Будьте здорові!
— Хай вам Бог помагає!
ЛІТЕРАТУРА:
Воропай Олекса. Звичаї нашого народу.— Т. 1.— К., 1991; Ко*
бальчинська Романа. Золотії ключі.— К., 1993; Летіла сорока по
зеленім гаю. Дитячі та молодіжні українські народні ігри.— К.,
155
1990; Мицик Вадим. Свята сонячного циклу.— К., 1991; Скуратівсь-
кий Василь. Місяцелік: Український народний календар.— К., 1993}
Погостини.— К., 1990; Українська минувшина.— К., 1993.
Г. К. ДМ?ТРЕНК.О.
ВЕСІЛЛЯ: ДАР?ЗНА
(Розподіл короваю, дарування)
Мета: Збагатити знання учнів про обрядові пісні —
духовну основу життя українського народу. Виховувати
глибокі почуття любові до пісні, дотепного українського
слова, рідного краю, батьків, свого роду. Сприяти роз-
виткові творчих здібностей учнів і бажання берегти
свою національну культуру, красу і неповторність ве-
сільного обряду, примножувати родинні традиції.
Ведуча. Віддавна весілля — офіційна форма громад-
ського скріплення шлюбу — являло визначну подію не
тільки в житті молодої родини, але й села в цілому.
Особливо урочистим дійством був розподіл короваю і
обдарування молодих.
Весільні побажання молодим були переважно на-
путнього й жартівливого характеру: зичили подружньої
вірності, злагоди, продовження роду людського.
Замість сучасного мовчазного вручення конвертів з
грішми, що знецінює духовний зміст дарунка, на тради-
ційному весіллі лунали щирі пісенні і словесні побажан-
ня, звернені до молодих батьків.
Дійові особи: молодий, молода, батько, мати, брат,
сестра, староста (дружко), розпорядник.
Весільний поїзд: дівчата-дружки, дружби, бояри,
свашки, світилки...
За столом сидять весільні гості. Співають:
Схилилася вишня, (2)
Як матінка вийшла,
Просить нас до хати
Короваю брати.
Старший дружко вносить коровай. Дружко, одчинив-
шії двері, каже:
156
— Панове старости, благословіть коровай унести!
Старости:
— Бог благословить!
Співають:
Ой глянь на поріг, діво, (2)
Та несуть твоє діло:
Коровай з шишками,
Розлука з дружками.
<0й розлука мені з вами,
як із рідними сестрами».
Дружко питає дозволу:
— Панове-старости, благословіть коровай на стіл
поставити!
Староста: — Бог благословить!
Дружко: — Панове старости, дозвольте коровай
розрізати і на мир роздати!
Староста: — Дозволяємо!
Дружко, з благословення старости прочитавши «От-
че наш» і знявши з короваю рушники, один бере собі,
а другий піддружкові, перев'язавшись через плече, розрі-
зає цей коровай на частини. При краянні короваю друж-
ко і всі гості мають весь час співати, як і при випічці
його,— щоб коровай не втратив своєї магічної сили.
Староста:
Співають:
Розбирайся, короваю,
З зеленого розмаю,
З червоної калини,
З зеленого барвінку.
На чисту тарілку.
Староста прибрався, (2)
Рушником підперезався, (2)
До короваю взявся.
Ой у гору, гору до бору
Рубайте сосну до столу,
Рубайте сосну до тріски,
Діліте коровай і шишки.
Світи, боже, з раю к нашому короваю,
Щоб було виднесенько краяти рівнесенько,
Щоб було видніше краяти ще й рівніше.
157
Дрібно, дружбонько, дрібно,
Щоб було усім рівно.
Як пшениця при долині,
Щоб було усій родині.
(2)
Підошви не крайте, (2)
Музиці віддайте,
Бо музика добре грає,
Короваю дожидає.
Наш дружко прибрався, (2)
Сім днів не вмивався,
Перевеслом підперезався,
До короваю взявся.
Дружко коровай крає, (2)
Семеро дітей має,
Ховає в кишеню — Дітям на вечерю.
Дружко пелехатий
Бігає кругом хати
З великою ломакою
За сірою собакою.
(2)
Найбільшу шишку з грошима віддають молодим.
Дружко: — 3 роси і з води вам щастя, здоров'я, ві-
ку довгого, розуму доброго, долі щасливої! Живіть так,
щоб вас люди шанувалиі
Дружко: — Десь тут є у нашої молодої рідні тато
й мама! Просять молодий і молода на цей дар!
Співають:
Ой розступися, чужина,
Нехай приступить родина:
Нехай батько частує,
Щастям, здоров'ям дарує:
Ой із долею із щасливою
Із доброю годиною.
Дружко:
Слухайте, люди,
Що батько дарувать будеї
Чи бичка, чи телицю,
Чи грошей копицю,
158
Співають:
Не даруй мене ані волами,
Ні тими коровами,
А даруй мене щастям-здоров'ям,
Доброю долечкою.
Батько дочку частує, (2)
Щастя й долю дарує:
«Вставай, доню раненько,
вмивай личко біленька».
Батько: Дарую тобі, сину, дочку...
Молодий: Спасибі за добреє слово, за добрії речі.
Батько:
Дарую тобі, сину, до дочки
Да й корову з телям.
Щоб дочка рано вставала.
Дарую й два рубчики,
Щоб жили, як голубчики.
Щоб ви були щасливі, як весна,
Багаті, як земля.
Співають:
Ой ніхто так не кує,
Як сива зозуля,
Ой ніхто так не вітає,
Як рідна матуся.
Ой ніхто так не воркує,
Як голуб сивенький.
Ой ніхто так не вітає,
Як батько рідненький.
Мати: Передаваємо вам, діточки, що маємо, а далі
самі трудіться.
— Поздоровляю й я вас
з законним браком,
Щоб у вас були калачі з маком,
Щоб ви були веселі, як весна.
Швидкі, як вода,
Багаті, як земля.
Щоб у вас було стільки донечок,
Як у стелі досочок,
Щоб у вас було стільки синів,
Як у лісі дубків.
% Щоб з толком, до пуття
Ви прожили все життя!
Староста:
— Десь є брат молодої, хай дається чути, просять
молодий, молода і я прошу на цей дар почесний!
ІЕО
Співають:
Брат:
Співають:
Сестра:
Ой розкотись, виноград,
Нехай приступить рідний брат.
Нехай брат частує,
Щастям, здоров'ям дарує.
Ой із долею із щасливою,
Із доброю годиною.
Дарую сад-виноград,
А в саду ягоди,
Щоб жили у злагоді.
Ой розкотіться, кислиці,
Нехай приступлять сестриці.
Нехай сестриці частують,
Щастям, здоров'ям дарують.
Ой із долею із щасливою,
Із доброю годиною.
Дарую коробку гнилиць,
Щоб не ходив до чужих молодиць.
Дарую повен мішок горобців,
Щоб не дивилась на чужих молодців.
Співають:
Сестра сестру частує,
Щастя й здоров'я дарує,
Дарує щастя й долю
Молодому з молодою.
Молодий і молода вгощають короваєм ї чаркою, а
на тарілці, на якій підносять молоді частування, кожен
гість лишає свій дарунок.
Даруємо щастя, здоров'я, хліба,
солі і всього доволі.
Щоб молодая Ганнусенька не лягала без вечері,
Щоб не були вікном двері.
Щоб води не носила,
Дрова не рубала,
Щоб гарно виглядала.
Заміж іти, треба знати:
Пізно лягати, рано вставати,
Не дівувати, а хазяйнувати,
Треба ложки, треба миски,
Ще й дитячої колиски,
100
Дарую грудку глини,
Щоб до року були хрестини.
Ой перепиваю мірку жита,
Щоб не була ніколи бита.
Щоб і хліб, і сіль,
Щоб усе було,
Щоб життя, як хміль,
Мило розцвіло.
Даруємо вінок часнику,
Щоб любилися до смаку.
Щоб ви мали стільки синів,
Як у лісі ясенів.
Ой перепиваю Ганусі рушничок,
Щоб до року мала двох дочок.
Дарую обценьки,
Щоб не ходив до Ксеньки.
Побажаємо молодим щасливо прожити
Та й діждати тої днини,
Щоб дітей женити.
Дарую курочку рябеньку,
Щоб весело сокор і ла,
Молодим господарям
Яєчка носила!
Перепиваю сороку білобоку
І ще й хлопця до року.
Перепиваю пуд проса,
Щоб наша молода не ходила по морозі боса І
Дарую мішок суниць,
Щоб не ходив до чужих молодиць.
Дарую мішок пуху,
Щоб невістка не обіжала свекруху.
Перепиваю гроші,
Щоб родилися діти хороші.
Даруємо чисту воду,
Щоб були обоє гарні на вроду.
Даруємо щастям і здоров'ям і віком довгим,
І розумам добрим.
Дарую молодим сад, а в саду ягоди;
Щоб жили в мирі й злагоді.
Даруємо корінець гречки,
Щоб не було між молодими суперечк».
— Уроки з народознавства
161
Дарую мірку гороху,
Щоб мали сина до року.
Даруємо дзвіночки,
Щоб мали дві дочки.
Даруємо цибулі,
Щоб не давала свекрусі дулі.
Даруємо граблі й внла,
Щоб молода добрий борщ варила.
Даруємо молодому дугу,
Щоб не заглядав на другу,
А молодій коня вороного,
Щоб не заглядала на другого.
Даруємо мішок колосся,
Щоб довіку мирно жилося!
Згода будує, незгода руйнує,
А чому молодий молоду не цілує?
Щоб були здорові, як вода,
Багаті, як земля, щоб міряли гроші мискою,
а дітей колискою.
Вітаємо вас в парі!
Хай на вас добра днина
Та грошей торбина,
а до того ж дітвори
сотні півтори.
Бажаємо молодим, щоб ви мали
в оборі, в коморі, в стіжку і в мішку,
в ложці, в мисці і в колисці.
На щастя! Як буде у вашій хаті єдність і згода
То не буде страшна для вас ніяка негода!
Дарую зелений гай, як не поцілує
молодий молоду,— не візьму коровай!
Дарую ковзало,
Щоб до року повзало.
Дарую рубля,
Щоб купили «Жигуля»,
А як не хвате,
То нехай свекруха доплате.
Дарую березове поліно,
Щоб поцілував зять тещу в коліно.
Дарую вам кусок сала,
Щоб свекруха невістку не кусала.
Ой перепиваю Ганусі перину,
Щоб мала щасливу годину.
Дарую вам кістку,
Щоб свекруха любила невістку.
Дарую вам міді,
Щоб не були бідні,
А серебра, щоб думка була одна.
Дарую вам кілочок,
Щоб був любимий
Тещин зятьочок.
Дарую насіння з огірків,
Щоб невістка не бігала
До чужих парубків.
Дарую пшінки,
Щоб молодий не ходив
До другої жінки.
Даруємо буряк, щоб було все в домі так.
Даруємо капусти, щоб не було в домі пусто.
Даруємо бумажку, щоб Альошка не дивився на чужу
Машку,
Даруємо трьошку, щоб Галя не дивилась на чужого
Альошку.
Даруємо картинку, щоб КУП?Л? живу Маринку,
Даруємо цибулину, щоб свекруха прийняла за рідну
дитину.
Дружко:
— Десь тут є молодого й молодої веселі музики, що
грають на всякі язики! Просять молодий і молода на
цей дар! Прошу!
Старший музикант, за звичаєм — скрипаль, підхо-
дить до столу, бере підошву з короваю і дякує моло-
дим.
Свашки (примовляли речитативом, вигукували):
Музики хороші,
Заграйте нам веселої без грошей,
Дамо вам пити й їсти,
Тільки нема вам де сісти!
1€2
Скрипка, йдучи на весілля, раденько співала:
— І нап'ємось, і наїмось. (2)
А бас гудів:
— Побачимо, що там буде! (2)
Йшли музики із весілля — скрипка плакала-тужила:
— І не пили, і не їли — животики підводили/
А бас гудів:
163
— А я казав, що так буде,
Що про нас усі забудуть!
Будуть пити, танцювати —
Весіллячко споминати.
Під час обдарування (перепою) співають теж:
Ой роде, роде багатий,
Перепивай товарець рогатий.
А ви, сестриці,— телиці,
А ви, зовиці,— ягниці,
А ви, кумочки,— курочки,
А ви, перепійці — по копійці.
Співають:
Тарілочки не ціновані.
Молодята не ціловані.
Тарілочки поцінуйтеся,
Молодята поцілуйтеся.
(2)
Дружко:
Піднімемо одненьку — за батька й за неньку,
Що зростили доню гарну й лагідненьку.
Свашка:
Вип'ємо по новій.
Щоб молодих вік був довгий.
Пошли їм здоров'я,
Та з неба дощ, та хліб, та всячину!
По цій мові та будьмо здорові:
Пили-гуляли, галушки їли, молоду бачили,
Покажіть тепер, де ваші двері.
Співають:
Ой свату наш, свату!
Рубай сіни й хату!
Рубай ще й солому,
Пускай нас додому.
ЛІТЕРАТУРА
Записи від старожилів Решетилівського р-ну Полтавської обл.
Весілля.—К., 1970.
Весільні пісні.— К., 1988.
•Скуратівський В. Т. Місяцелік.— К., 1993.
Обмчаи, поверья я напитки малоросиян.— К., 1991.
Н. А. БІДА.
164
ПОХОРОННІ ОБРЯД?
В УКРАЇНІ
Мета: ознайомити з похоронними обрядами, вихо-
вувати повагу до старших у родині.
ХІД УРОКУ
Учитель.
На сьогоднішньому уроці піде мова про похороннї
обряди.
Летіла зозуля
З гори та в долину,
Та й стала кувати
Коло мого тину.
— Зозуле, зозуле,
Чого в саду куєш?
Чи ти, зозуленько,
Моє горе чуєш?
Зозуля кувала,
Правдоньку сказала,
Що моєї мами
На світі не стало.
Забігла до хати,
Стала на порозі,
Забилось серденько,
Покотились сльози.
Ой Матінко моя,
Де ж тебе узяти:
Чи з воску зліпити,
Чи намалювати?
Наїхали маляра
З далекого краю,
Змалювали неньку
На білій оселі.
Змалювали очі,
Змалювали брови,
% Та не змалювали
Щирої розмови.
Кажуть, коли помирає людина, то на небі меншає на
одну зірку. Коли помирає хороша людина, то на землі
меншає на одну добру душу.
165

Смерть людини — велике горе для тих, хто її втра-
чає, і насамперед для її сім'ї, її роду. І вдячність за ті
добрі справи, які вона творила на землі, втілюється в
похоронному обряді. Як важливо гідно провести дорогу
людину в останню путь — у вічність, у пам'ять... Про-
вести так, щоб чистою була совість живих...
Чи вміємо ми, чи не забули?
Отже, сьогодні у нас урок про обряд пам'яті — похо-
ронний обряд.
Народження і смерть. Два найважливіших моменти
людського життя: початок і кінець. Людина надавала
завжди їм особливого значення.
Чому людина вмирає? Що відбувається з померлим?
Цього пояснити людина не могла. От і .придумала міфи
про потойбічний світ. Що це за світ?
— Це світ, в якому живуть душі померлих, підзем-
ний світ, де живуть різні темні сили, хвороби, і т. п.
— А як ви гадаєте, добру і злу людину чекало одна-
кове життя? — Після смерті, вважається, добру людину
чекає вічне життя, а злу — вічні муки!
— От бачите, мораль застерігала від нечесних, злих
вчинків, від скупості, ненависті, підлості — за все злий
знайде розплату після смерті. Про це розповідається і
в казках, і в повір'ях, і в літературі, зокрема в «Енеїді»
І. Котляревського.
—• А як людина уявляла саму смерть? Адже, не
вміючи пояснити, древні одухотворювали не лише при-
роду, а й інші явища: долю, злидні, хвороби і саму
смерть. Це була своєрідна міфічна істота в українському
фольклорі, особливо в казках, та й досі в уявленні на-
роду вона незмінна. Що це за істота?
— Смерть уявлялася сухою бабою, старою, страш-
ною, зубастою, в білій одежі, яка йде з косою і тою ко-
сою косить усіх людей.
— А може, хтось із вас розкаже якусь легенду чи
казку про смерть?
Дівчина і смерть
Одна дівчина ходила просити па весілля. І от зустрічає вона
по дорозі Смерть. Дівчина спочатку злякалась, а потім і її запро-
сила на весілля. А Смерть і каже:
— Завтра в себе на весіллі ти помреш, як тільки сядеш за
стіл. Але ти можеш і не вмерти. Є у вашому селі баба, якій 95
років, їй судилося прожити ще 5 років. Піди й попроси її, якщо
вона погодиться вмерти за тебе, то ти ще проживеш 5 років.
166
Пішла дівчина до тої баби, а баба не погодилася...
— Прожила я 95 років, то й проживу ще 5, коли судилося.
Скільки не живи, а все жити хочеться!
На другий день та молода тільки сіла на весіллі за стіл,—
так зразу й померла.
— Людина, яка гідно жила, намагається гідно зуст-
ріти смерть і з честю піти «на той світ». В похоронному
обряді, як ні в якому іншому, збереглися давні тради-
ції. Нині люди заздалегідь готуються до смерті. Нама-
гаються помиритися з усіма, з ким сварилися,— це на-
зивається «попрощатись», висповідати всі «гріхи», щоб
жодної плями нечесності, нещирості не лишилось на її
совісті. Люди хочуть іти «на той світ» чистими.
А ще заздалегідь готують собі на смерть одяг. Який
це одяг, які з ним пов'язані повір'я у вашому селі?
— У нас на смерть убирають за старою традицією.
Вишивають нову сорочку, і, в основному, чорним кольо-
ром, таку, щоб на ній не було багато квіток. Шиють
нову спідницю, фартух, корсетку. Все це ніколи не одя-
гають. І чоловікові теж усе нове готують. Крім одягу,
готують рушники, хустки, свічки для людей.
— Отже, не тільки душа людини повинна була очис-
титися від життєвого бруду, навіть одяг має сприяти
цьому очищенню.
А тепер погляньмо на світогляд наших предків. Зі
смертю в свідомості людини було пов'язано багато міс-
тичного. Наприклад, різні повір'я та прикмети, навіть
сни, що пророкують смерть. Все це деякою мірою збе-
реглося до наших днів, люди ще пам'ятають давні по-
вір'я. А що збереглося в нашому селі? Які прикмети
віщують смерть?
— Коли пташка в хату залетить, то буде мрець.
— Коли курка співає.
— Якщо собака виє і мордою до землі припадає, то
хтось помре.
— Сова кричить: «Поховав! Поховав!» — і при цьому
висить головою вниз, то мрець буде.
— Кінчик носа свербить — мерця чує.
— Якщо сниться, що побудував нову хату, то комусь
«побудують» домовину.
Багато^містичного в свідомості людини було пов'я-
зано з моментом смерті і з самим померлим. Адже мо-
мент смерті — це межа двох вимірів, двох світів. Сам
померлий іще не належав потойбічному світу. Обряд у
давнину мав відправити його в той світ, але він вже не
167
належав і світу живих, тому природно, що мертвий ви-
кликав страх у живих. За переконаннями древніх, він
мав шкідливий вплив на природу, на людей. Тому існу-
вав ряд заборон та магічних дій, які мали знешкодити
вплив мертвого на живий світ.
— Які це магічні дії? Що робили в момент смерті,
що заборонялося робити? Чого не можна було робити,
коли в селі був покійник?
— У момент смерті запалювали свічку та лампадку,
закривали дзеркала, які є в хаті. Не можна було силь-
но кричати й плакати. І ще розв'язували всі вузли в
хаті, щоб і в душі мертвого вузли розв'язалися.
— Коли є покійник у селі, не можна було нічого
сіяти, садити, торкатися насіння, саджанців, квашених
овочів, солити огірки чи капусту на зиму, бо посіяне
замре в землі, а засолене погниє. Не можна було підси-
пати квочку, гуску або торкатися яєць, бо позамирають
курчата.
— Все це — відгомін тих давніх вірувань про шкід-
ливий вплив померлих на навколишню природу. Коли
помирає людина, один із перших обрядів, як і при на-
родженні,— омивання. Хто це робить і як?
— Збираються старші жінки, сусідки чи родичі, і
миють, а потім вбирають померлого у традиційний
смертний одяг. Після того кладуть на лаві ногами до
дверей, а тоді починається похорон.
Крім древнього обряду омивання, що символізує очи-
щення, є ще один цікавий елемент. Коли людина по-
мерла, всю одежу, в якій вона була, постіль, а іноді і
взагалі всі її речі спалюють. Чому? Очевидно, це залиш-
ки якогось давнього обряду?
— У стародавніх слов'ян відбувався обряд спалення
померлого. Його клали у велику лодію (човен). Він був
такий великий, що туди вміщувався не лише небіжчик,
а й все необхідне для потойбічного життя майно. Крім
того, тут же приносилися жертви богам — убивали дріб-
них тварин, птахів, кидали різну їжу. Іноді з князем
бажала вмерти його вірна дружина або дівчина, її теж
убивали. Потім розпалювали велике вогнище, на якому
все це спалювали, а на тому місці насипали великий
курган.
Отже, ці дії мають основу в глибокій давнині, в
язичницькому світогляді наших предків. І тому не див-
но, що співають на похоронах, і ті пісні надзвичайно
зворушливі, сердечні. Ось приклади таких пісень:
168

Ой Боже, ой Боже, з високого неба,
Почуй ти молитву мою!
Прийми мою душу до самого раю,
А тіло о сирую землю!
Насипте на мені високу могилу,
Нехай вона травою заросте!
Посадіть на мені червону калину,
Вона навесні зацвіте!
І будуть до неї пташки прилітати,
Будуть щєбетаїи мені.
А я не почую, бо буду лежати
В могилі сирої землі.
Моя домовина — хатонька темненька,
А в неї віконця нема.
Я буду лежати, буду спочивати.
Як в полі билинка одна.
(Зап. в с. Гнідині Бориспільського р-ну Київської обл.).
Ой матінко, матінко наша,
Що стоїть в порозі,
Чи не смертонька ваша?
— Ой дітоньки, дітоньки,
Соколята мої!
Зачиняйте двері,
Не пускайте її!
Ой матінко, матінко наша.
Що стоїть в хаті,
Чи не смертонька ваша?
— Ой дітоньки, дітоньки,
Соколята мої!
Дайте хліба й солі.
Виряджайте її!
Ой матінко, матінко наша,
Що стоїть в головах,
Чи не смертонька ваша?
— Ой дітоньки, дітоньки,
Соколята мої!
Засвітіть свічку,
Дайте в руки мені!
(Зап. в с. Плішивець Гадяцького р-ну Полтавської обл.).
— Скільки днів триває похорон, хто і коли прихо-
дить на нього?
— Залежно від того, коли людина померла, похорон
може тривати 2—3 дні. Якщо це сталося вдень після
обіду чи ввечері, то першу ніч і вечір тільки готуються
до похорону, скликають родичів і т. д. І сидять над
мертвим лише свої, рідні; а коли на світанку або серед
ночі, то ввечері вже правлять панахиду.
— Коли і як приходити на похорон?
169
— На похорон не кличуть, приходять всі, хто хоче,
в основному ті, хто шанував покійного, обов'язково при-
носять хліб. Крім цього, несуть ще різні продукти —
овочі, фрукти, печиво. Як заходять у хату, то не кажуть
«Добрий день», бо для родичів покійного він не доб-
рий. Підходять насамперед до померлого, мовчки стоять
трохи, а тоді до всіх.
— Що ж відбувається в перший день чи вечір похо-
рону?
— Збираються люди — сусіди, родичі, друзі — і цілу
ніч сидять біля померлого. Цілу ніч говорять про нього
усе тільки хороше, навіть якщо це була погана людина,
все одно згадують, що він доброго зробив. Розповіда-
ють про останні дні його життя, про обставини смерті.
Тут можна багато наслухатись спогадів, переказів про
померлого, навіть легенд. При цьому читають псалтир
і співають поминальні пісні.
Справді, народ наш співав завжди, навіть у горі.
Але в різних місцевостях України хоронили по-різ-
ному. Наприклад, на Гуцульщині, Буковині коло по-
мерлого співали коломийки, відбувалися різні хлопчачі
ігри. Ось одна з них.
Хлопцеві накидають кожуха на голову, беруть його
в коло. Тоді один хтось сильно б'є його поясом по спи-
ні. Він мусить вгадати, хто вдарив. Якщо не вгадає, то
знову стає в коло. А як вгадає — на його місце стає
той, хто бив.
Ці та подібні розваги, пісні дуже давні. Але чи не
найдавніші з усіх видів обрядової творчості народу —
українські голосіння. У західних районах України ще
можна зустріти жінок, які вміють голосити. Голосила
дочка за матір'ю чи за батьком, сестра — за братом,
дружина — за чоловіком. А в матері за дочкою чи за
сином були свої голосіння. Людина співає і плаче одно-
часно. Кожна по-своєму виливає словами душевний біль,
розпач, але були також і певні традиції. Цей народний
плач, унікальний за своєю образністю, мав велику емо-
ційну силу. Ось приклад голосіння дочки за матір'ю, за-
писаного 1908 року на Буковині:
Мамко моя, голубко моя,
Мамко моя, зозулько моя,
Мамко моя, порадничко моя!
Де ми ся зійдемо, де ми ся порадимо?
Мамко моя, голубко моя,
Де вас найду, де вас відшукаю?
170
Чи в садочку на листочку,
Чи в полі на колосочку,
Чи в городчику на зіллячку,
Чи в церкві на подвір'ячку?
Мамко моя, голубко моя,
Коли ж вас си надіяти?
Чи на Різдво з колядками,
Чи на Великдень з писанками,
Чи на Миколая з писанками?
Задзвоніть, дзвоники, задзвоніть,
Та мою мамку збудіть!
Та най же вони встають,
Та най нас порадять!
Бо ми газдувати не знаємо,
Бо ми мамки не маємо!
Встаньте, мамко, встаньте,
Та на сироти погляньте.
Бо сироти ніколи правди не мають,
Бо сироти рано встають,
До полудня обіду шукають,
Та рано лягають.
Мамко моя, ластівочко моя,
Мамко моя, щебетушко моя!
Звідки вас буду визирати?
Чи з-за гори високої,
Чи з долини глибокої?
Відай же ваші, мамко,
Стежечки травой заростя,
А доріжки листом западя!..
Станьте, мамко, станьте,
Та походіть по своїм подвір'ячку,
Та наробіть нам слідочків!
Ми будем ті слідочки збирати,
Будем василечками їх обтикати,
Та по тих слідочках вас, мамко,
Будем пізнавати!
— Отож цілу ніч співають, плачуть над померлим,
сидять і говорять про нього. А що відбувається наступ-
ного дня?
— Зранку копають яму на кладовищі, тешуть труну,
хрест. Це роблять ті люди, які вміють, їм дають сніда-
ти. А в хаті готуються до обіду.
— Зранку сходяться люди, так само несуть різні
продукти. Приходять в основному старі люди. Знову
співають, правлять панахиду, розповідають про життя
померлоф.
Потім усі рідні прощаються з померлим, цілують
його і всі виходять із хати, а померлого кладуть у до-
мовину.
— А що кладуть у домовину разом із померлим?
— Збереглася така традиція: кладуть подушечку з
171
сіна, труну вистилають білим, а в далеких місцевостях
кладуть іще змінну сорочку, спідницю або штани,
взуття.
Це залишки тих архаїчних звичаїв, коли разом із
померлим клали в гробницю все його майно — одяг,
прикраси, гроші, посуд, знаряддя праці, худобу, зброю,
навіть слуг, бо вірили, що воно згодиться померлому в
потойбічному світі.
— Що ж відбувається далі?
— Далі похоронна процесія іде до церкви. Там ще
раз правлять панахиду. А якщо церкви в селі немає, то
зі співом ідуть прямо на кладовище. Коло могили знову
співають поминальних пісень, рідні востаннє прощають-
ся з померлим. Могилу копають там, де хтось похова-
ний з родичів, на рушниках опускають труну в яму, а
потім усі кидають в яму по жмені землі й квіти.
Багато містичного було пов'язано з останньою до-
рогою покійника, адже вона осмислювалася як дорога
в потойбічний світ. Тому виконувалися різні магічні дії,
існували заборони, щоб не зашкодити ні мертвому, ні
живим. Залишки їх збереглися в різних повір'ях. Які
повір'я ви знаєте?
— Коли винесли мерця з хати і з подвір'я, треба слі-
дом за ним зачинити двері і ворота, щоб смерть не вер-
талася.
— Треба зачинити худобу в хліві, щоб не забрав
із собою худоби.
— Не можна їсти, коли несуть мерця. Бо виросте
«мертва кістка».
— Коли несуть мерця селом, треба зачинити всі
двері і ворота.
— Не можна іти чи їхати проти похорону, не можна
переходити дорогу померлому.
— От бачите, які дивні звичаї. Багато з них тепер
не можна пояснити. Це свідчить про те, що вони дуже
давні, незрозумілі навіть тим, хто їх дотримує. А ще що
відбувається на кладовищі?
— На кладовищі хтось із родичів померлого роздає
дітям і старим людям, бідним печиво, цукерки.
— Це, діти, теж залишки давнього обряду жертво-
приношення, коли приносили в жертву силам природи
і померлим предкам, які зливалися з силами природи,
їжу й тварин. Жертвоприношення збереглося і в поми-
нальних обрядах. Чому це відбувалося, ви вже знаєте:
щоб задобрити предків, які нібито могли впливати на
природу, на урожай. Такі були звичаї у слов'ян-язич-
ників.
А ще: всі обряди у стародавніх русичів закінчува-
лись великою спільною трапезою. Чи є залишки цього
звичаю в похоронному обряді?
— Після похорону на кладовищі родичі покійного
запрошують усіх людей на обід. Усі сідають за стіл і
найперше куштують древні обрядові страви — кашу
(коливо) або три ложки борщу. Потім їдять усе, співа-
ють поминальні пісні. Запрошують на обід усіх старих,
бідних, а хто не може прийти, тому приносять їжу до-
дому, щоб пом'янув померлого. Коли пообідають, їжу
залишають на столі для померлих.
— Збереглися давні, ще дохристиянські традиції. А
ще є в Гнідині цікавий обряд на наступний день. Це
теж жертвоприношення всім померлим. Що це за обряд?
— Наступного дня вранці несуть померлому сніда-
ти на кладовище. Дорогою частину продуктів роздають
дітям, старим людям. А тоді приходять на могилу, роз-
кладають там їжу, сідають і снідають, а що не з'їли,
лишають на могилі.
— Такий самий обряд справляють і в поминальні
дні, а тепер дайте відповіді на такі запитання:
— Чи є якісь відмінності в похоронному обряді, ко-
ли ховають молоду дівчину або хлопця?
— Молоду дівчину одягають у весільне вбрання, з
стрічками і вінком, і так ховають. А ще несуть деревце,
як на весілля, перев'язують весільними рушниками тих,
хто несе труну.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12